Спогади про Голодомор

Спогади жительки села Витязівка  Ольги Петрівни Кукушкіної про Голодомор 1932 – 1933р.р.

Все те, що передають, пишуть і показують про голодомор – це свята правда. Мені тоді було 10 років і я очевидець цього страшного часу. Опухлі люди не йшли, а дибали, не було сили, падали і помирали. Хто ще міг, ходили по дворам, як скелети, просили їсти. На Україні в той час колективних господарств ще не було, але початок організації починався. Багато було заможних дворів, які мали землю, інвентар і вони в колгоспи не хотіли вступати і віддавати своє нажите. Тоді влада ввела план до кожного двору по здачі зерна, здавали люди і собі оставляли, а в колгосп вступати багато охочих не було. Особливо заможних називали куркулями. Після цієї здачі плану зерна влада організувала так звані бригади активістів – комсомольців, партійців які ходили по дворах і вигрібали все до зернини і все їстівне, і нікого це не минало. Люд оставався голодним, без харчів пухли і помирали. Симоненко і генерал Герасимов кажуть, що була засуха, не урожай. – Брехня! Засухи не було. Це був штучно  спланований геноцид проти роботящого українського народу, який не хотів вступати в члени колгоспу і віддавати нажите своїми мозолями.  Тоді Сталін проти українського народу спланував голодовку. Багато людей померло і ніхто їх з почестями не хоронив, просто закопували.  Був у нашому селі, пам’ятаю,  такий трагічний випадок. Жила одинока жінка, пам’ятаю звали її Ганна, вона голодна зарізала свою маленьку донечку, варила і їла. Десь із села вона зникла, можливо органи міліції її забрали, не знаю. В той час у селі було заготзерно -  так називали. Там, де в дан7ий час стоїть будинок культури, там стояв великий зерносклад, який називали «амбар», повен пшениці, і по весні 1934 року почалася вигризка і вивозка. Туди йшли на роботу люди, у яких ще була якась збережена  сила і працювали грузчиками. Був завідуючим цих складів чоловік по прізвищу Лисенко, двір його, де в даний час проживає Лук’янов. Як тільки кінчався робочий день, він десь зникав, а люди брали зерно, хто в пазуху, хто в штани і цим же ж вони рятувались. Колгосп уже сформувався, там теж варили якусь баланду і тих хто вже вступив давали їсти якоїсь юшки і по кусочку хліба, чи макорженика, як тоді називали це меню – кандьор і макорженики. І так люд  по трохи оживав. Я  десята дитина у своїх батьків. У нас ніхто не помер від голоду і не був пухлий, бо мій батько зі своїми синами, а моїми братами  закопали – заховали декілька мішків пшениці і було це зробити  з ким, бо у мене брати і сестри таких років народження:  1902 – 3- 5 – 6 – 7 – 10 – 12 – 14 – 17 і я десята 23 –го року. Брали це зерно частинами і на жорнах вночі у коморі мололи на крупу і відсівали через сито муку. Якщо не знаєте, що таке жорна, це два круглі камені. І варила мама цей кандьор з муки з домішкою якоюсь, брати ходили в степ по мишоловки, це куча якогось зерна чи ще чогось нанесені мишами і мама пекла такі кльоцики, це я їх називаю, а називали їх макорженики. Багато варила в горшках цей суп – кандьор, щоб дати людині яка зайде просити їсти. Пам’ятаю, була у нас така кружечка, в яку мама наливала і давала ще й кусочок цього кльоцика.  Голодній  людині не можна зразу давати багато їсти, бо зразу помирали, а вони ходили по дворах худі, нещасні просили щось поїсти. Це усе було на моїх очах і запам’яталося це страховіття на усе моє життя, хоча я була ще дитиною.

І ця людська доброта моєї матері передалася і мені, душа моя щедра і відкрита, хто б у житті не звертався до мене. Це можуть сказати мої сусіди з якими я прожила майже 40 років. Для мене і мого покійного чоловіка було приємно, якщо ми комусь чимось допомогли. І якби кожен із нас не багатів, не скупився на той світ усе не забереш. Так будьмо добрими і щедрими, подільчивими. Не дарма релігія підказує – люби ближнього. Коротенько про себе. В ту грізну ніч 22 червня 1941 року, був випускний вечір, одержала атестат зрілості за 10 класів з похвальною відзнакою по українській мові і літературі, тоді медалей не було, вищої освіти не набула, так склалося моє життя. Ну прожила, скоро моя  «Свіча догорить…», але дякуючи долі не була гола, голодна і не без копійки, маю добрих дітей: сина і дочку, які бережуть мене і зігрівають мою старість.